«Ядерний парадокс» не став посланням від академіка Сахарова
На думку творців російської стрічки, показаної «Інтером», гонка озброєнь - не така й погана, ба навіть цілком виправдана річ.
Російський документальний фільм «Ядерний парадокс» (ТРК «Цивілізація», з циклу «Гении и злодеи»; автори сценарію Олександр Берлін і Лев Ніколаєв, режисери Олександр Берлін і Борис Моргунов), який телеканал «Інтер» показав увечері 16 липня, міг би виглядати певним символом. Адже він був продемонстрований буквально за кілька днів після того, як Росія відмовилася виконувати європейську угоду зі звичайних озброєнь.
Звісно, це рішення будуть оцінювати фахівці, але складається стійке враження, що людство знову повертається до божевільної гонки озброєнь. Ще раніше Сполучені Штати звинувачували Україну у продажі зброї деяким «злочинним режимам». Доказів цього вони так і не знайшли, але і вибачень ми не отримали. Зараз ті самі Штати ведуть боротьбу проти ядерної програми Іраку. Напруження викликають американські ініціативи щодо розташування у Європі протиракетних систем…
Я навів перші факти, які згадалися, – вони різнопланові, різного масштабу, але загалом свідчать про те, що інтриги навколо збройного питання тривають, і згадане вище рішення Москви – лише черговий крок у цьому напрямку. Виникає небезпідставна підозра: іще трохи, і знову стане актуальним протистояння у галузі зброї масового знищення.
Отож, «Ядерний парадокс», який розповідає про життя і діяльність творця радянської ядерної бомби, академіка Андрія Сахарова, мусить виглядати вельми доцільним у ситуації, що складається. Адже академік Сахаров, присвятивши майже все життя створенню найстрашнішого і найпотужнішого знаряддя знищення людей, врешті виступив проти гонки озброєнь. До того ж, треба нагадати, що він засудив введення радянських військ до Афганістану, й через цей свій крок був позбавлений усіх почесних звань, які мав, і опинився у засланні в місті Горькому. Але з початком перебудови і втілення політики гласності Андрію Сахарову зателефонував сам Михайло Горбачов і повідомив, що той може повернутися до Москви. Його повернення стало показником того, що на території СРСР постають нові цінності.
Тим не менше, документальна стрічка не стала посланням від Сахарова для майбутніх поколінь. У ній докладно розповідається про те, як Радянський Союз і Сполучені Штати змагалися між собою у створенні ядерних озброєнь. Андрій Сахаров із колегами вів заочну боротьбу з американським вченим Едвардом Теллером. Радянський науковець із великою повагою ставився до свого американського колеги-суперника і навіть, будучи у США, виступив на ювілеї останнього. Коли Рейган виступив із ініціативою зоряних воєн, поруч із ним перебував Теллер – про це у фільмі йшлося. Там не сказано, чи був Теллер ініціатором та ідеологом такого підходу, але можна припустити, що він мав до цього причетність. Ядерний парадокс полягав у тому, що творець страшної бомби академік Сахаров виступив проти цих ідей. У фільмі про це повідомлено на рівні констатації факту.
Але при цьому автори наголошують, що створення нових озброєнь з обох боків океану – це стримуючий фактор. Іншими словами, одна країна не застосує проти іншої ядерну зброю, бо існує ризик, що вона отримає ядерний удар у відповідь. Із цього випливає, наче гонка озброєнь не така й погана, ба навіть цілком виправдана річ.
Тим часом, нічого не сказано про те, що, власне, пацифіст Сахаров пропонував як альтернативу озброєнням. А він іще в середині шістдесятих років писав твори, у яких наголошував на необхідності співпраці різних країн і цивілізацій. Він уважав, що соціалістична і капіталістична системи мають зближатися і співпрацювати і що тільки такий підхід дозволить людству вижити. І навпаки – змагання у галузі озброєнь призведе до загибелі людства. Ці ідеї знову стають актуальними. Але, на жаль, вони не прозвучали у фільмі про людину, яка була носієм і мужнім пропагандистом цих підходів. Невже їх знову намагаються замовчати?
Мультфільм «середньої національності»
В анімаційному серіалі «Сказанні про Хрещення Русі» виробництва «Стар Медіа» немає України як спадкоємиці Київської Русі.
Чому Україна – не Росія? Чітка відповідь на це риторичне запитання, очевидно, існує, навіть не одна. Проте ви точно не знайдете її в мультиплікаційному 3D-серіалі «Сказання про Хрещення Русі».
Про його появу було оголошено ще у травні 2007 року на прес-конференції в УНІАНі. Генеральний продюсер музичного телеканалу «Enter music» та громадський діяч Юрій Молчанов тоді повідомив, що 12 серпня цього року на Співочому полі за ініціативою міжнародної громадської організації «День Хрещення Русі» буде проведено масштабний концерт, присвячений Дню Хрещення Русі. Цей захід обіцяють проводити щороку. До «Дня Хрещення Русі» приурочений і мультфільм.
Канал «1+1» розпочав показ мультсеріалу 9 липня. Зі «Сказання про Хрещення Русі» ми дізнаємося про просвітницьку діяльність братів Кирила та Мефодія, які внормували слов’янську писемність (ефір 11 липня). Нам розповідають про походи князів Аскольда і Діра на Візантію, в результаті чого Аскольд став одним із перших християн (ефір 12 липня). Говорять про велич княгині Ольги та її стосунки з Візантією (ефір 13 липня). Очевидно, кожні наступні 5 хвилин мультсеріалу розкажуть про чергову важливу подію чи потужну історичну постать Київської Русі.
В ефірі українського каналу йде україномовна версія, проте відомо, що виробник мультсеріалу, компанія «Стар Медіа», готує або вже підготувала російську версію «Сказання про Хрещення Русі», тож мультфільм пройде і в російському ефірі. В цьому немає нічого поганого: спільне виробництво в Україні практикується, російський телеринок цікавіший з фінансової точки зору, з рештою, ми – партнери і брати-слов`яни. Проте, з огляду на цей факт, стає зрозумілим, чому у «Сказанні» бракує України як спадкоємиці Київської Русі.
Тут ми ступаємо на досить вузеньку і небезпечну з погляду політкоректності стежку. Суперечки про те, чим була похрещена князем Володимиром Київська Русь – протоукраїнською чи проторосійською територією, і чиї предки її населяли – наші чи російські, не вщухали, не вщухають і навряд чи скоро припиняться. Очевидно, аби зайвий раз не викликати вовка з лісу, виробники «Сказання про Хрещення Русі» непросту тему просто обійшли, давши тим самим зрозуміти, що в України і Росії є багато сторінок спільної історії. На це, до речі, прозоро натякалося і під час тривалого обговорення, в тому числі – на «Телекритиці», телевізійного детективу «Смерть шпигунам!» Справді, історія Росії від 1917 до 1991 року, зокрема – часи Великої Вітчизняної Війни (1941-1945 рр.), практично невід`ємна від історії України, тоді – Української РСР, стратегічно важливої братньої республіки. Проте, хоч я не історик, а лише журналіст, мені здається, що подібні аналогії з історією Київської Русі проводити не зовсім доречно.
Почати хоча б і з того, що в основу «Сказання про Хрещення Русі» покладені твори Святого Дмитрія Ростовського, в миру – Данило Туптало (1651-1709). Майбутній письменник, просвітитель та церковний діяч народився на Київщині, в родині козацького сотника. Вчився в Києво-Могилянській колегії, після постригу був монахом у Києві, потім – проповідником та ігуменом різних українських монастирів. У своїх проповідях він дозволяв собі критикувати реформи Петра Першого як неприйнятні для України. Навіть те, що письменник-монах помер у Ростові, зовсім не робить його російським просвітителем. Отже, навряд чи хто буде сперечатися, що всі свої твори Дмитрій Ростовський (канонізований за 38 років після смерті) писав виключно з українських позицій та української точки зору. Між тим, як мені здалося, графічно виконані та озвучені українською «Сказання про Хрещення Русі» мають щось невловиме, що в результаті робить його чимось на кшталт, якщо можна так висловитися, «середньої статі» або «середньої національності». Ця «середність» добре знайома глядачам серіалів українського виробництва, призначених для показу в Росії та інших країнах СНД. ЇЇ маркетологічне обґрунтування не раз лунало у прагматичних і дещо цинічних коментарях продюсерів: мовляв, глядач завжди воліє бачити «свій», близький йому культурний контекст. Натомість, «чужий», - навіть якщо йдеться про найближчих сусідів і «братів», - викликає у глядача роздратування. Про цей феномен, утім, не раз писав і ваш автор.
Поза тим, письменник Павло Загребельний свого часу взагалі радив уникати розмов на тему спадщини Давньоруської держави: чия вона все ж таки – українська чи російська? Це питання однозначно спекулятивне і політичне. Та він також радив не забувати одного історичного факту: коли хрестилася Київська Русь, міста з назвою Москва на тодішніх картах ще не було. Між тим тисячоліття хрещення Русі з невідомих причин святкувалося 1988 року чомусь у Москві, тоді як логічніше було проводити урочистості в Києві. Вічним каменем спотикання в подібних суперечках буде ключове слово «Русь», і у вічних суперечках всі забуватимуть, що і Україна, і Росія, і Білорусь почали формуватися як окремі країни одночасно з появою і формуванням національних мов та в процесі міжусобних війн та подальшої роздрібненості Київської Русі на князівства.
Однак, повторюся, залишмо ламання списів у цій боротьбі історикам. Бо є більш приземлене запитання, на яке можна знайти відповідь. А саме: чому «Сказання про Хрещення Русі» показують у ефірі каналу «1+1» в досить незручний для масового телеглядача час – о 16 годині? Кожна серія – це лише 5 хвилин. Їх цілком можна було знайти в прайм-тайм, скажімо, після випуску новин і перед серіалом. Розумію, о цій порі ефірний час дорожчий, тож «підрізати» хвилини, продані під рекламу, ніхто не буде. Однак колись на «Інтері» для подібних «просвітницьких» коротеньких мультиків час у праймі знайшовся.
Без сумніву, на російських каналах прайм-тайм для історичних і просвітницьких серіалів також знайдуть. І серіал, створений українською компанією на українському ж матеріалі (принаймні, на думку вашого автора), працюватиме на зміцнення впевненості росіян у тому, що держава Київська Русь була праматір’ю Російської Імперії. Адже сучасній російській державі це потрібно, на відміну від української. Тому в Росії спокійно знімають повнометражні мультфільми типу «Князь Володимир», подаючи їх дітям як белетризовані сторінки російської історії, показуючи в наших кінотеатрах і продаючи нашим дітям на DVD.
А у нас, уникаючи цієї теми навіть у мультиках, вважають за краще «не загострювати» і без того гострі міжнаціональні стосунки.
Телебачення з 7-ї до 8-ї ранку
Сьогодні тут убивали, ховали померлого, грабували, матюкалися, посміхалися та їли.
Взагалі-то, признаюся чесно, я люблю телебачення. А от манну кашу не люблю, фільми Тарковського ненавиджу, байдуже ставлюся до троянд і винограду. Тобто, до всього, що в теорії красиве й корисне. Телебачення ж захоплює своєю абсолютною безкорисливістю. І в сенсі відсутності користі, і в сенсі того, що безкорисливо дарує тобі різний мотлох, навіть не ображаючись, що ти це викинеш.
Телебачення – це чіпси, горішки, фісташки та жуйка в одному окремо взятому кіоску. Нехай двадцять вчених доведуть мені, як два і два: всім цим укупі можна наїстися. До категорії продуктів, що їх можна порівняти з суспільною користю від телевізора, належить також таранька. Вона смакує з пивом, а мені – і без нього, бо для мене сушена риба – продукт самодостатній. Головне – аби з ікрою всередині, але можна й так. До речі, телебачення в прайм-тайм – та сама тарань чи вобла з ікрою. А вранці – без цього складника. Вранішнє телебачення – це взагалі випатрана риба, де немає навіть кишок та пухирця, який дуже добре підпалюється від сірникового вогника.
У цьому я зайвий раз переконався, подивившись телевізор 26 червня з 7-ї до 8-ї ранку. В силу різних обставин напередодні я перехворів, тому на жодну роботу не поспішав, бюлетенячи. Але ж інші люди під цей самий телевізор у цей самий час уже збираються й виходять. І що ж вони разом зі мною побачили?
На каналі «Кіно», який я дивлюся першочергово, бо він без політики, був порізаний у тюремній камері російський актор Олександр Калягін. Я обожнюю вестерни, в тому числі й давній фільм Микити Михалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх» – саме сцена з нього була на екрані. Але чомусь (мабуть, у силу настрою) мені перехотілося додивлятися, як застрелять самого режисера. Тому перемкнув на ТРК «Київ».
Тут саме опускали в землю труну, довго й обережно. Довелося напружувати пам’ять і впізнавати ризького актора Киселюса, аби зрозуміти – йде перша серія так само непоганої мелодрами Алоїза Бренча «Довга дорога в дюнах». Але надто вже понуро починається літній ранок. Може, далі?
Далі в мене був ТОНІС і керівник ЦГЗ УМВС України в місті Києві Володимир Поліщук – із доповіддю, скільки пограбовано, скалічено і навіть убито. Потім сюжет змінився: розповідали про аварії на кримських серпантинні трасах і про те, що уникнути їх неможливо, тому краще, аби чужі там не ходили.
Та що ж таке за доброго ранку, країно! Перестрибую на К1, лояльний до всього. І натрапляю на просторікування: мовляв, дарма ми не любимо іноземців. Вони в Києві не лише грабують та ґвалтують, а ще й вчаться. А це, панове, валюта. Причому мільйони. Коли про непобачені нами мільйони закінчили, на екран заповзла здоровенна змія – почалася програма про дику природу. Звичайно, про хижаків. Змії бувають маленькі, бувають великі, але від маленьких шкоди більше, як і смертельних випадків.
Може, десь якісь мультики існують? Існують – про Бетмена на Новому каналі. Страшні чудовиська хапали нещасну малу істоту, казали: «Ну що, випатрати тебе, маленька падлючко?» І знаєте – починають патрати зі страшною силою! Дуже цікаво, що саме в цей час мій маленький син збирається в садочок і вимагає ранкового мультика. Чомусь такі речі його страшенно захоплюють, і щось підказує мені – він не єдина така дитина. Перейти на спокійні рідні «Плюси»? А там мишу вішають за карк і починають у неї на очах катувати інших мишей, після чого – «ТСН» і Шуфрич крупним планом. Рятівна кнопка М1 вже не рятує – там матюкаються Симпсони.
Мені видається, всі наші канали раптом із приходом на «Інтер» нового менеджменту почали працювати саме на його рейтинг. Бо лише на «Інтері» в цей час посміхалися, виправляли посмішки і годували з Дашею Малаховою.
Життя, як воно є
Виявляється, можна зробити патріотичну програму й без вишиванок та рушників, без надмірного пафосу й закликів.
Дивно, але факт: після того, як різного штибу політичні ток-шоу вирушили на заслужені в почесному герці канікули, наше телевізійне життя втратило свою найпікантнішу перчинку. Відразу стало сумно, прісно, «без нерву». Влітку дивитись телевізор можна лише із скляночкою гарного віски з льодом, бо інакше можна втратити відчуття часу, його ритм і зміст… Так само, як це вже давно сталося з Надією Баззів та її програмою «Аудієнція» на Першому Національному.
Те, що пані Базів любить своє недорозвинене дітище, заколихане «охами-вздохами», ясно; незрозуміло лише, за які такі чесноти любить і терпить цей примітив Перший канал. Якщо пані Базів – одна з «найзірковіших» ведучих каналу, без обличчя якої він утратить у рейтингах, то, можливо, варто запропонувати цій милій лагідній жіночці створити щось інше? Бо, даруйте, випуск «Аудієнції» з танцівником Владом Ямою, в якій акцент робився на його вмінні носити фрак, виглядала злою насмішкою над тими, хто змусив себе дивитись цю так звану «елітарну» програму.
Перший національний – смугастий, як наше життя. За чорною смугою раптом з’являється біла, непретензійна й ненав’язлива. Я завжди щиро радію, коли на якомусь каналі зустрічаю програми про духовність, бо саме її катастрофічно бракує в усіх сферах нашого життя. Стараюсь дивитись «Благовісник» на Першому. Небайдужість, щирість і обізнаність творців цієї програми мене захоплює. Виявляється, можна зробити патріотичну програму й без вишиванок та рушників, без надмірного пафосу й закликів. Слід лише мати гаряче серце й холодний розум, а не навпаки, як це найчастіше буває з українцями. Сюжет про великого композитора, киянина Артемія Веделя був не лише змістовним і трепетним, але й інформативним. Ця програма існує в телепросторі досить давно, і жодного разу не збилась на манівці… але, здається, жодного разу й не привернула уваги тих, хто визначає значимість і популярність. Воно і зрозуміло: «не гламурненько!»…
Коли вже говоримо про Перший канал, варто згадати живі трансляції фестивалю «Слов’янський базар». Такого брутального, зухвалого й цинічного перебивання рекламою виступів виконавців, здається, ще не знало телебачення. Люди, що проводили цю «новаторську» трансляцію, продемонстрували повну зневагу до глядача. Звісно, вибачатись за таке ніхто не буде: канал заробляв «бабло», яке перемогло в нас уже не лише зло, але й здоровий глузд. Та все ж такі експерименти балів державному каналу не додають.
Знаковою була також трансляція каналом ТОНІС всесвітньої екологічної акції «Жива земля». Виступи світових зірок і показ соціальних роликів, що попереджають людство про можливість екологічної катастрофи, вражали. Шкода, що така акція не зацікавила жоден із каналів першого ешелону, хоча їх також можна зрозуміти – адже там виступали комеді-клабівці…
Не перестає по-доброму дивувати проект «Диваки» на тому ж ТОНІСі. Цікаво, дотепно, професійно. Григорій Вагапов намагається всіляко копіювати свого попередника, і інколи це йому навіть удається. Та я думаю, що раціональніше було б виробляти власну манеру ведення, адже потенціал є!